Фамільні архіви української лівобережної шляхти у XVII і XVIII ст. та збірка Скоропадських

Протягом існування незалежної, потім напівсамостійної, згодом автономної України (Війська Запорозького обох сторін Дніпра, Гетьманщини, Малоросії) у XVII-XVIII ст. її провідна верства - козацька старшина, українське шляхетство - накопичила чималі джерельні скарби, які стали основою її фамільних архівів. З цього приводу у дослідженні відомого історика О. Лазаревського з історії українських фамільних архівів, вміщеному як передмова до першої в Україні спеціальної збірки документів “Сулимовский архив”, зокрема, відзначалося: “Обращаясь к прошлому столетию [XVIII - Г.П.], мы видим несомненную заботливость предков наших о сбережении всякого рода ”шпаргалов”, накоплявшихся в их домашних архивах;то же явление мы замечаем и относительно XVII века...”1

Георгій Папакін, к. істор. н., Державний комітет архівів України 

Якщо перша думка не викликає заперечень, то із заявою відомого знавця тогочасних архівів щодо архівалій XVII ст. погодитися важко. Документи всіх відомих від ХІХ ст. фамільних збірок української старшини не сягають далі 1650-х років. До речі, це мав визнати і Лазаревський, стверджуючи: “Об архивах, которые бы заключали в себе бумаги хотя второй половины XVII века, нам не приходилось слыхать... ” і далі, перераховуючи ряд українських старшинських родів (Апостолів, Бороховичів, Гамаліїв, Левенців, Рубців, Свічок, Томарів), відомих з того століття, риторично запитав - де ж нині їхні архіви? На його гадку, вони, безперечно існували, але були втрачені пізніше, хіба не у ХІХ ст.2

Читайте також: Папери Красносельських (ХVІ–ХІХ ст.) з колекції історичних установ ВУАН

Нам здається, що варто замислитися над іншим - а чи взагалі могли зберегтися фамільні архіви української еліти попередньої епохи в умовах формування такого суспільного прошарку протягом Української революції середини XVII ст.? Адже ми знаємо, що Державний архів Війська Запорозького (Гетьманської козацької держави) був заснований Богданом Хмельницьким лише 1648 р. Не раніше почався і процес формування козацької старшини як основного державотворчого елементу. Ґрунтовні дослідження старих і сучасних істориків, зокрема О. Лазаревського, В. Модзалевського, В. Липинського, В. Кривошеї, А. Луценка, В. Панашенко тощо, доводять, що козацька старшина походила генетично від таких соціальних станів старого суспільства: реєстрового козацтва, шляхти - нащадків руських боярських та князівських родів, а також міщан і православного духовенства. Питома вага цих прошарків у новій еліті була різною, але можна говорити про реальну можливість існування фамільних архівів у XVI - першій половині XVII ст. лише в тих осіб, які мали у Польсько-Литовській державі шляхетський статус. Доводити це не потрібно, адже зрозуміло, що власний архів могла мати людина передусім письменна, а найголовніше - така, яка мала що зберігати в цьому архіві, тобто володіла певною кількістю родинних архівалій, потрібних у повсякденному житті. Прикладом, важко вести мову про значні фамільні архіви купців Скоруп та Томарів, священиків Самойловичів тощо. Ми можемо припустити існування в першій половині XVII ст. певної, хоча і дуже обмеженої кількості фамільних архівів тільки української старшини шляхетського походження.

Але всі припущення дуже складно підтвердити практично. Доводиться констатувати той історичний факт, що наприкінці XVII ст., коли питання доведення шляхетного походження старшини у зв’язку з оформленням родословних дворянських книг постало руба, жоден з українських родів не зміг представити правдивих фамільних документів навіть від початку XVII ст., не кажучи вже про попередні віки. Причому йшлося не стільки про нову старшину, щодо якої приналежний до неї ж Ф. Ширай влучно висловився: “да и прочии в Малой России не князя в своих породах”, але й про дійсно шляхетські родини - “рожоних панів” Борковських, Борозднів, Рубців, Скоропадських, Сулимів та ін. У своєму дослідженні історії найстаріших дворянських родів Чернігівщини (на жаль, лише одній частині, присвяченій восьми родам), О. Лазаревський виділив лише фамілії Бакуринських, Борозднів та Бутовичів як таких, що володіли маєтностями до 1648 р.; з їх числа Бороздни з 1620-х років. мали численні грунти, проте вже у XVIII ст. жоден з представників цих фамілій не зміг надати достеменних документів про це, а дослідник підкреслив, що користувався для встановлення родословних іншими архівними зібраннями3. Нагадаємо також, що у складі сучасного архівного фонду “Чернігівське дворянське депутатське зібрання” Держархіву Чернігівської області найстаріший документ з представлених свого часу старшиною датується тільки 1661 р.4 Пояснити цей факт можна тільки одним: повною відсутністю відповідних фамільних архівів, де б зберігалися грамоти польських королів та інших государів про військову службу й земельні володіння шляхетних предків.

Опосередковане підтвердження цієї думки можна бачити у колективній відповіді малоросійського шляхетства на вимогу імперської влади ще до видання “Маніфесту про вільність дворянську”, у 1762 р., подати поіменні списки осіб шляхетного походження в Україні: “...а между тем были войны и разорения Малой России, как то шведская и турецкая, то в тогдашнее время и привилегии, в кого з фамилий и на городы и местечка малороссийские так как и на Кременчук на урядах имелись и списки о шляхетстве, ежели были, могли пропасть да и иметь оных списков по вышеписанной малороссиян и шляхты едности и общем пользовании высокомонаршою милостию при одних правах и волностях, нужды не было, зачем теперь и повеленных привилегий на шляхетство по фамилиям разве самого малого числа, представить не можно.”5 Дещо подібне стверджував і анонімний автор “Истории Русов”, розповідаючи про проведення Рум’янцевського опису 1765-1768 рр. Комісіонери-росіяни вимагали від старшини писцових книг та царських грамот, але “только немногие имели на то подтверждения царския по их желаниям и случившимся нарочитым оказиям, то и представлены от всех владетелей универсалы гетманские и декреты судовые; но их сначала считали за пашпорты или покормежныя, и не много что за свидетельства обыкновенныя...”6. Тут засвідчена не лише необізнаність росіян у номенклатурі українських архівних документів, але найголовніше - відповідні лакуни у фамільних архівах. Іншими словами, намагаючись відстояти свою національно-станову окремішність в умовах посилення інтеграційного тиску та остаточного уконституювання загальноімперського “благородного сословія”, козацька старшина тоді підкреслювала практичну відсутність в її фамільних архівах документів XVII і попередніх століть, передусім індивідуальних привілеїв польських королів та грамот російських царів, оскільки в їхньому зберіганні на той час “нужды не было”. Більш того, іноді і небезпечним здавалося утримання таких документів у своїй оселі. Так, 14 серпня 1657 р. під час перебування у Москві Павло Тетеря, невдовзі перед тим разом з Іваном Виговським та його родичами пожалуваний московським царем боярським званням і маєтностями в Україні на вотчинних правах, дуже турбувався про те, щоб ця інформація не поширювалася серед інших старшин: ”про то и гетман Богдан Хмельницкий не ведал; а только де в Войске сведают...их всех тотчас побьют..., а в Войске Запорожском им ничем владеть нельзя”. Крім того, сам він попросив від царя нову грамоту на м. Смілу, писану вже на пергаменті (харатії), оскільки попередня така грамота на папері “была у него схоронена в земле, опасаясь разорения, и попортилась”7. Очевидно, що все ж таки Павло Тетеря більше боявся не розорення, а небажаного оприлюднення царської грамоти і волів краще згноїти її, ніж тримати при собі, у власному архіві, оскільки до свого прохання додав: “а в Войске де про то не заявлено ж”. Лише згодом і дуже повільно ситуація почала змінюватися. Коли 1665-1666 рр. гетьман Іван Брюховецький отримав боярство, а 12 полковників та генеральних старшин - московське дворянство та відповідні вотчинні права, це теж викликало рішучий протест інших козаків: “Новые дворяне не только не смели чваниться своим привилегированным положением, но делали вид, что нисколько им не дорожат...”. Разом з тим, Лазар Горленко, один з тих дванадцяти, вже не мав ховати жалувану грамоту в землі, а спокійно зберігав в своєму архіві8.

Читайте також: Маргінальні записи стародруків із книгозбірень католицьких монастирів XVI–XVIII ст. на етнічних українських землях як джерело до історії формування монастирських бібліотечних фондів

Цілком зрозуміло, що потреба мати фамільний архів викликана не лише і не стільки усвідомленням значення таких джерел для історії, скільки досить утилітарною необхідністю постійно тримати під рукою документи, що засвідчували походження старшинської родини, її відповідні майнові й станові права. Сучасна дослідниця української еліти другої половини XVII-XVIII ст. В. Панашенко датує 1654 роком початок процесу формування економічних підвалин елітарного становища старшини, а отже і накопичення в фамільних архівах юридичних актів, пов’язаних із земельними володіннями: “Не задовольняючись пожалуванням земель під обов’язок військової служби, козацька урядова старшина прискореними темпами розпочала закріплювати за собою гетьманськими універсалами та царськими грамотами спадкові володіння, одержані на ранг землі, села і містечка, скуповувати орні землі, угіддя, ліси, ставки тощо .

Саме ця дата блискуче підтверджується іншим конкретним прикладом. Чернігівська козацька старшина, яка у другій половині XVII ст. тимчасово потрапила під юрисдикцію Речі Посполитої у складі шляхти новоствореного Чернігівського староства, також отримувала підтверджуючі документи на свої маєтності - але від польського короля, і це найперші документи відомого Сулимівського архіву (королівські грамоти 1659-1663 рр.). А коли Федору Сулимі, сину страченого у Варшаві 1635 р. козацького гетьмана Івана Сулими, 1677 р. знадобилося підтвердити право на маєтності батька, він не знайшов необхідних документів і мав виставити двох свідків подій першої половини століття: “Теди вынайдени Мисько Харченко и Андрей Ветченко, мужеве барзо в летех подейшлие, по сумленню старости своей визнали, же ще на початку, як ся садила Баришовка, тогда тое все положення, где тие села осели, Сулиминци, Лебедын и Кучаков, надал пан Жолковский Ивану Сулиме, в заслугах, у вечность, аби собе там сколко мог и хотел осадыв людей, ку своему подданству”10. Слушно нагадати, що саме Сулимів О. Лазаревський відніс “к числу тех немногих малороссийских фамилий, известность которых относится к первой половине XVII в.”, разом з тим вказуючи, що відомості про земельні володіння Сулимів на Чернігівщині сягають попереднього століття, принаймні 1587 р.11 Так само останньою чвертю XVII ст. датуються документи іншого, одного з найстаріших фамільних архівів - Забілинського. Його засновник, генеральний обозний Петро Забіла (1580-1689) походив зі старовинного шляхетського роду, і навіть сам був “адміністратором добр королівських” у Борзні у першій половині XVII ст. Але найстарішим документом архіву описаний тестамент П. Забіли з 1680-х років.12

Ми не намагаємося довести, що в Україні XVI - першої половини XVII ст. взагалі не існували архіви історичних українських родів, які згодом увійшли до складу “малоросійської шляхти”. Навпаки, нам добре відома інформація про те, що, прикладом, 1620 р. “сини боярські” Рубці на вимогу польських комісарів “показали им грамоты великих князей русских на обширные земельные владения, которые и были утверждены поляками за Рубцами”. Отже, йшлося про очевидну наявність значного фамільного архіву, який вже за півтора десятиліття був знищений московським військом, про що Йосип Рубець записав у міській Стародубській книзі “протест”: ”... в январе 1633 года во время неприятельского наступления в г. Стародуб взяты они с семейством в плен, причем именье их движимое, листы комиссарские и привилегии от короля Сигизмунда III, на села и деревни данные, истреблены”13. Аналогічним чином, тобто на підставі архівних документів родини, того ж 1620 р. поляками була підтверджена і маєтність “синів боярських” Борозднів - одних з найбільших землевласників Сіверщини14, але жодна з цих архівалій не збереглася у борозднівських нащадків вже наприкінці того ж століття. Тому нашим бажанням було тільки підкреслити, що практично жоден з цих родів за тогочасних історичних умов не зберіг фамільних архівних збірок, які б були засновані раніше другої половини XVII ст. Іншими словами, доводиться констатувати повну відсутність генетичного зв’язку між архівами українських еліт XVI - першої половини XVII ст. та наступної історичної доби, на відміну від очевидного зв’язку між самими елітами. Крім того, нам здається необхідним підкреслити незбереженість (отже, цілковиту втрату) цих фамільних архівів попередньої епохи.

Таку втрату шляхетських архівів XVI - першої половини XVII ст. в Україні можна пояснити тим вперше сформульованим й описаним відомою дослідницею уявлень та ідей середньовіччя Н. Яковенко соціальним “синдромом перевернутого світу”, що став наслідком Української революції 1648-1658 рр. Його характерною ознакою була абсолютна зміна попередньо існуючої суспільної шкали цінностей15. Шляхта руського походження, хоча і домоглася врешті офіційного підтвердження своїх прав не лише власним гетьманом, але й польським королем (Зборівський мир 1649 р.) та московським царем (спеціальна жалувана грамота 1654 р.)16, не зберегла своєї станової окремішності. Як стверджує сучасний історик А. Луценко, “вона, посівши належне місце у владних структурах Війська Запорозького, фактично зреклася свого суспільного положення і вийшла поза межі суспільної моделі Речі Посполитої. Вона перестала бути частиною “народу-шляхти” Речі Посполитої, натомість стала однією з базових складових, з яких постала нова українська елітна верства - старшина Війська Запорозького”17. Треба погодитися також з В. Панашенко, яка доводила, що “гетьманський уряд не визнавав за колишньою шляхтою якихось особливих прав на її попередні володіння, не робив різниці між окремими групами маєтків - старих панських та нових, наданих старшині, і залишав за собою право вносити зміни в їх розміри, надавати інші тощо”18.

А якщо так, то не було ніякої побутової потреби у збереженні старих грамот та привілеїв польських королів та великих князів литовських, а, навпаки, слід було подбати про отримання гетьманських та полковницьких універсалів, царських грамот на старі й нові маєтності. Саме з цих актів, датованих не раніше 1650-х років, починаються здебільшого фамільні архіви козацької старшини. Єдиний відомий нам виняток - “Любецькі акти” з архіву Милорадовичів, що датуються від 1637 р., скоріше підтверджують це правило, оскільки не мають прямого відношення до згаданого старшинського роду, а походять з архіву Любецького магістрату.

Читайте також: Бібліотека Вишневецького замку та її книжки у відділі стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського

У наступному XVIII ст. новому суспільному стану треба було багато разів доводити своє право на земельні та інші володіння, особливо під час Генерального слідства про маєтності малоросійським полків (1729-1735), згаданого вище Генерального опису Малоросії (1765-1768), численних спеціальних ревізій та судових процесів. Ще більш актуальним це питання стало протягом останньої чверті того ж століття, коли старшина опинилася перед дилемою: або інтегруватися до загальноімперського дворянського стану, або ж втратити набутий предками соціальний статус, і мала доводити своє шляхетне походження спочатку на губернських зібраннях, а потім перед Герольдмейстерською службою російського Сенату. Моральну важливість такого процесу дуже пристрасно засвідчив Яким Сулима у листі до своїх синів у 1788 р., доводячи неприйнятність занесення роду до 6-ої частини родословної книги: “ибо 6-ою книгою опровергнете происхождение рода, восьмисотлетний перемените на столетний, зделаются обманными весь вывод и документы наши о происхождении рода поданные и недостойными онаго зделаем мы сами себе, в обиду и к вечному сожалению себе и потомкам нашим“19.

Процес цієї запізнілої апеляції до незбережених документів вже багато разів розглянутий та проаналізований, здається, з усіх боків. Для нас важливо привернути увагу на його архівний аспект, описаний, прикладом, у праці В. Панашенко так: “Українська старшина широким фронтом розгорнула свою діяльність по збиранню доказів для відстоювання свого права на дворянство. Вихідці з середовища православної шляхти стали вишукувати у своїх скринях давні документи. Значна кількість шляхти кинулася за кордон, в Польщу, і накупила собі дворянських дипломів, з допомогою яких зарахувала себе до таких дворянських родин, яких у Польщі і не бувало”20. Але не зайвим буде підкреслити, що цей архівний аспект евристично-генеалогічної праці нащадків старшинських родів кінця XVIII ст. досі не був професійно проаналізований. Можна хіба згадати думку В. Модзалевського, що вона “возбудила громадный интерес к прошлому предков и вызвала целый поток “доказательств” о благородстве в Комиссии, учрежденныя для разбора прав на дворянское достоинство. Но так как представлением на дворянство преследовалась определенная цель - добиться записи в родословныя книги, - а кроме того, Комиссии, ведавшия этим делом, были мало подготовлены к научной критике представлявшегося им материала, то в делах архивов Дворянских депутатских собраний нередко можно встретить малодостоверные документы и совершенно недопустимыя с точки зрения генеалогии, как науки, неточности и ошибки”. Одночасно В. Модзалевський як фахівець відзначав, що “в этих делах можно найти и очень подробныя истории фамилий, составленныя точно и со знанием дела, по материалам, извлеченным из 21 семейных архивов...”21.

На цьому тлі абсолютно нічим не виділяються Скоропадські, які у 1780-х роках подали до нобілітаційної комісії Новгород-Сіверського намісництва відомості про своє старе шляхетство, що йде з Польщі. Як вказувалося у присуді згаданої комісії, очолюваної полковником О. Лобисевичем, Єфросинія та Василь Скоропадські “показали, что род Скоропадских есть действительно из Полши происходящий издревле шляхетского поколения, жителство и пребывание свое имевший в г. Умане, а села и деревни близ онаго; во времена полских королей Владислава VII [насправді Владислава IV - Г.П.] и Яна Казимира прапрадед их Федор Скоропадский за гетмана Богдана Хмелницкого полковником был и при подданстве Малыя России к империи Российской 1654 г., с помянутым гетманом вышед на сраженіи с поляками при Жолтых Водах убит, оставя по себе сына Илію, коего за службы Генералным референдарием над тогобочною Украиною пожаловано; Илія Скоропадский оставил трех сыновей Ивана, Василія и Павла в малолетстве, которые по причине сильнейшаго нападения от турок и татар на Полшу и тогобочную Украину принуждены были, спасая жизнь свою, лишиться не толко движимого и недвижимого своего имения с грамотами и дипломами им жалованными от королей полских и древность фамилии их совершенно заверяющими, но к усугублению всего того и брата свого меншого Павла, взятого тогда татарами в плен.”22

Як ми бачимо, Скоропадські визнали за краще не шукати, як це робили Сулими чи Скорупи, документи у польських архівах, а наголосити на втраті свого фамільного архіву (назвемо його умовно “уманським”), де знаходилися потрібні наприкінці XVIII ст. документи, зокрема королівські грамоти та дипломи. Проте маємо серйозні підстави для сумнівів щодо його реального існування. Н. Яковенко, яка є великим знавцем історії українських шляхетських родів Волині та Правобережної України XV - середини XVII ст., спеціально досліджувала земельні володіння на Київщині напередодні 1648 р., не знайшла там Скоропадських і на цій підставі оголосила постаті перших двох представників роду “міфічними”, а надані родиною докази шляхетського походження - “кумедними”23. Якщо з останнім важко погодитися - аргументи Скоропадських були не гіршими, ніж у більшості інших українських нотаблів, то з першим не можна не рахуватися. Так само не фігурують Скоропадські і у найновішому дослідженні В. Кривошеї та В. Орла про українську шляхту напередодні Визвольної війни XVII ст.24 Наші власні розшуки згадок про Скоропадських на Уманщині у першій половині XVII ст. також не мали успіху: це прізвище у будь-якій імовірній формі (Скоропацькі, Скуропацькі, Шкуропацькі, Шкуропадські) відсутнє у земських та гродських книгах Київщини 1570-1640 рр. Цього не можна уявити собі за умов дійсного проживання родини в Умані напередодні Хмельниччини та особливо володіння нею землями та майном, що безпосередньо випливає з шляхетського статусу. Тому нам лишається визнати, слідом за Н. Яковенко, “уманський період” історії роду Скоропадських легендарним. Таким варто вважати і “уманський архів”, нібито загиблий у 1670-х роках. Разом з тим, ми вже наголошували, що саме шляхетство Скоропадських не викликає сумнівів у більшості істориків; родова пам’ять помилилася у конкретних деталях, але правильно зберегла головне25.

Натомість щодо актів кінця XVII - початку XVIII ст. такого не можна сказати. Навіть якщо врахувати, що первісний склад фамільного архіву Скоропадських практично не дійшов до нас, то в ньому достатньо архівалій цього періоду, а також згадок про їхню наявність у XVIII-XIX ст.

Все це засвідчує факти активного поповнення фамільних архівів української старшини XVIII ст. документами щодо її маєтностей та соціального статусу - власного та предків. Мало не кожен рід вважав за свій обов’язок тримати в скринях оті “шпаргали”, про які згадує провідний історик кінця ХІХ ст. Він стверджує, що “заботливое отношение к фамильным бумагам их владельцев продолжалось, сколько мы замечаем, до половины настоящего столетия [ХІХ. - Г.П.].”26 Потім, за Лазаревським, настав період масових втрат цих історичних джерел, вже не надто потрібних своїм власникам. Але з цього часу власне починається справді наукове дослідження фамільних архівів, яке стало можливим після відкриття доступу до них професійних істориків.

На жаль, таке дослідження не можна вважати завершеним і на початку ХХІ ст. Цитована вище праця О. Лазаревського досі лишається єдиною узагальнюючою розвідкою з цього питання. Цей сумний, але об’єктивний факт був красномовно підкреслений В. Іконниковим, який у своїй грунтовній комплексній монографії “Опыт русской историографии” (К., 1892.- Т. 1, кн. 2.) викладав практично всі відомості стосовно фамільних архівів Лівобережної України за О. Лазаревським, весь час цитуючи його дослідження. Сама ж праця В. Іконникова, що стала грандіозним зводом всієї наявної на кінець ХІХ ст. інформації про корпус усіх видів джерел з історії Росії та її європейських колоній, в тому числі й України, дуже мало доповнює Лазаревського. Єдиним, проте безсумнівно великим доробком В. Іконникова при висвітленні фамільних архівів стало оприлюднення змісту тих документальних зібрань, що з об’єктивних причин лишилися поза увагою його попередника (архіви Попова, Рєпніна, Розумовского, Рум’янцева, а також колекції вчених ХІХ ст., в тому числі самого Лазаревського), і наведення вичерпної бібліографії публікацій з цих документальних зібрань. У нагоді стають і відомості щодо археографічних проектів Г. Милорадовича, П. Скоропадського та П. Флоти.

Разом з тим, варто відзначити той засадничий факт, що В. Іконников вважав документи фамільних архівів дещо другорядним джерелом, виводячи їхнє значення напряму від наявності та кількості в них офіційних актів: ’’фамильные архивы и библиотеки служат важным, а нередко незаменимым дополнением к правительственным собраниям актов и дел. Некоторые из них не уступают даже в этом отношении последним, сосредотачивая в себе копии, а иногда и подлинники правительственных актов или официальные документы касательно правительственных лиц, принимавших более или менее деятельное участие в судьбах страны”27. Взагалі ж, на його думку, “история должна изучаться по актам”28. Втім, це було лише розвитком висловлених ще О. Лазаревським думок: “Значение фамильных архивов находится в зависимости от того общественного положения, в котором находились лица, накопившия такия архивы”29. Він також визнавав їхню вартість лише для “изучения бытовой истории”30. Іншими словами, історики ХІХ ст. виводили значення фамільних архівів тільки із соціального статусу та державних посад їхніх утворювачів, а в цілому визнавали їхню меншовартістність порівняно з державними, церковними, корпоративними архівними зібраннями і власне не бачили в них будь-яких особливих рис, що суттєво відрізняли їх від інших комплексів документів. Практично вони визнавали за фамільними архівами лише єдину особливість - фондоутворювачем тут виступала певна особа, а не урядова, громадська, конфесійна чи корпоративна інституція. Не зайвим буде відзначити у зв’язку з цим, що одну з своїх перших праць “Очерки старейших дворянских родов Черниговской губернии” (1868) О. Лазаревський написав, взагалі не звертаючись до фамільних архівів, а тільки за матеріалами дворянського депутатського зібрання, Генеральної військової канцелярії та Малоросійської колегії. Щодо фамільних архівів історик зазначав, що “они остались для нас неизвестными, за весьма немногими исключениями”30. Лише з часом, практично наприкінці творчого шляху, погляди видатного історика на ці архівні зібрання почали змінюватися, свідченням чого стала підготовлена ним документальна збірка “Любецкий архив гр. Милорадовича” (1898). Невдовзі перед тим О. Лазаревський високо оцінив і фамільний архів Полетик, виділивши як найціннішу його частину приватне листування “как самого Гр. А. Полетики, так и разных членов его семьи, начиная от его отца и братьев и кончая письмами его детей, внуков и разных родичей и знакомых”31. На цьому тлі виділяються лише погляди С. Носа, який наголошував на винятковому значенні фамільних архівів та неповторності наявних там відомостей: “Большой грех лежит на душе тех, которые не берегут рукописных сокровищ, нередко валяющихся в домашней рухляди и хранящих в себе подчас такия драгоценныя сведения, каких не найти в официальных хранилищах. Не в одних казенных, но и в частных архивах находятся массы документов, которые обнимают всю внутреннюю минувшую жизнь нашу, сведения о которой у нас так бедны: топографию, экономический быт, медицину народа, обычаи, обычный суд, материалы для изучения украинского слова и проч., и проч.”32. Але, на жаль, ця думка не переважила авторитету відомих вчених. Із сумом доводиться констатувати, що окреслений вище стереотип практично не подоланий і нині. За ті більш як 100 років, що минули від появи згаданих публікацій, українська архівістика не спромоглася бодай окреслити ту джерельно-історіософську проблему, якою є склад, а також умови виникнення й побутування цього специфічного комплексу архівних документів. Вочевидь це засвідчив начерк про фамільні архіви XVIII ст., вміщений у колективній монографії “Нариси історії архівної справи в Україні”, що вийшла у 2002 р. під загальною редакцією І. Матяш та К. Климової. Хоча слід відзначити раціональне вживання автором начерку О.Г. Сокирко самого терміна “фамільні архіви”, офіційно ще не визнаного, в цілому розділ справляє враження досить поверхового огляду навіть не наявних документальних комплексів, а тільки меншої частини публікацій з цієї проблеми, до того ж із значними фактичними помилками33. Автор не спромоглася виокремити специфіку цих архівних зібрань та навіть не ставила перед собою таке завдання. Особливо прикро читати про “збереження у відносно цілісному вигляді” фамільного зібрання Скоропадських. Мабуть, підгрунтям для цього неймовірного висновку автора є факт наявності фонду з такою назвою у ЦДІАК України.

Читайте також: Твори теолога-єзуїта Гeоргія Ґенгеля (1657–1727) у фондах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: історико-книгознавча характеристика примірників

Не кращі справи з теоретичними засадами дослідження питання. Проблема фамільних архівних фондів належить до найнерозробленіших в українській археографії. На сьогодні не існує не тільки грунтовних досліджень з цього поля, але навіть офіційно прийнятого терміна, що адекватно відбивав би їхні особливості порівняно з іншими категоріями фондів особового походження. Першу спробу позначити саму наявність таких категорій зробили автори термінологічного словника “Архівістика”. Проте, повністю наслідуючи традиції радянського архівознавства, вони виокремили тільки два різновиди цих фондів: родинний (сімейний) фонд та родовий фонд, визначивши їх як сукупність архівних документів, що утворилися протягом життя та діяльності відповідно родини або ж роду34.

На наш погляд, наведені визначення не можна вважати за вичерпні. В них не відбилася та специфіка згаданої категорії фондів, яка змушує наших закордонних колег, зокрема, росіян, поляків та німців, вживати спеціальні терміни (відповідно вотчинно-поместный архив, archivum podworskie, Gutsarhiv), тобто архівний фонд маєтковий (у 20-30-х роках ХХ ст. в Україні їх називали ще “поміщицькими”), створений у ході діяльності роду або фамілії землевласників35. На наш погляд, це питання принципової ваги, оскільки засадничою відзнакою цих архівів є наявність значної кількості джерел приватно-правового, господарського та навіть статистико-описового характеру, що не є обов’язковим для інших категорій особових фондів, у тому числі родинних (сімейних) та родових. Інакше кажучи, вміст фамільного архіву є значно ширшим, ніж інформація про родину, рід та його найближче інтелектуальне оточення - тобто того, що містять звичайні особові або ж родинні архіви. Це сукупність документальних свідчень про державну, політичну, громадську і обов’язково господарську активність роду, про його інтелектуальне й побутове життя протягом століть та про досить велику групу інших людей, економічно або ж політично залежних від представників роду, фамілії.

Що ж до конкретної кількості таких фамільних архівів, які були створені у XVII-XVIII ст. і збереглися у ХІХ, то їхнє існування стало предметом окремого польового археографічного пошуку тогочасних українських істориків - професіоналів та аматорів, серед яких слід назвати передусім О. Лазаревського, М. Маркевича, М. Судієнка, а також М. Бакая, П. Єфименка, О. Марковича, С. Носа, П. Острянського, М. Стороженка, В. Тарновського та ін. О. Лазаревський у вищезгаданій розвідці перераховує відомі у ХІХ ст. приватні архіви історичних українських родів: придбану ним самим збірку “Сокирнянський архів” Галаганів, Забіл, сосницьких Марковичів (Шабалинівський архів) та іншої гілки цього ж роду (Сварківський архів), відомий Любецький архів Милорадовичів, Рубців, Городищенський архів Ханенків36. Цей список можна доповнити фамільними архівами, відомими нам за іншими археографічними виданнями, здійсненими у ХІХ - на початку ХХ ст.: Сулимів-Скорупів-Войцеховичів (Сулимівський і Мотиженський архіви), Стороженків (с. Велика Круча на Сокирнянщині). У ґрунтовній джерелознавчій праці В. Іконникова, що з’явилася наприкінці ХІХ ст., додатково згадуються також архіви Горленків (с. Ярошівка), Лашкевичів (с. Брахлів Чернігівської губ.), Полетик (с. Коровінці Роменського пов. Полтавської губ.), Савичів, Стаховичів (с. Ваганіч Городнянсько