ЗАБУТІ ІМЕНА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ: ШЛЯХЕТСЬКА РОДИНА ЄЛО-МАЛИНСЬКИХ                                              Історія шляхетської родини Єло-Малинських у XVI-XVII ст. не викликала поки-що помітного інтересу у вітчизняних істориків. Окремі згадки та сюжети, присвячені цій родині, зустрічалися переважно у краєзнавчій та геральдичній літературі – без ширших узагальнень про роль і місце Єло-Малинських у суспільно-політичному та релігійному житті Волині. Це пояснюється традиційною увагою українських істориків литовськопольської доби до харизматичних постатей цієї епохи, передусім князів Острозьких, в тіні яких губиться інша українська або «руська» шляхта, передусім та, яка не була пов’язана з цим потужнім кланом клієнтарними або ідеологічними зв’язками. Втім, не вся українська шляхта Волині перебувала в орбіті впливу «некоронованих королів Русі». Помітна її частина інакше, ніж князі Острозькі, розуміла майбутнє Русі (України) і проводила власну політику в цьому напрямку. Ця категорія українського нобілітету лишилася забутою не в останню чергу тому, що її погляди не вкладаються у звиклі нам схеми «патріотичного» прочитання власної історії. На нашу думку, незалежно від того, чи подобаються нам погляди «руської» шляхти, яка лишилася поза впливом Острога, чи ні, ми маємо пам’ятати, що це все-таки частина українського соціуму, яку не можна ігнорувати. Відкинувши її як «зрадливу», «пропольську», «католицько-уніатську», ми тим самим обкрадемо власну історію, де з’являться уже не «білі плями», а справжні «чорні діри». Сподіваємося, що наша стаття стане скромним внеском у процес відтворення української історії у всій її багатогранності та суперечливості.                                                                                          ПОХОДЖЕННЯ РОДУ                                                    Про походження волинської родини Єло-Малинських від пана Оліфера, якого 1446 р. князь Свидригайло наділив в Луцькому повіті маєтками Глухи та Стаї1. Автентичність цього документу ніколи не піддавалася сумніву, але з нашої точки зору ця версія є помилковою. Справа в тому, що ніяких доказів про наявність прямих родинних стосунків між Оліфером та Єло-Малинськими поки що не виявлено. Натомість документи родинного архіву Єло-Малинських (зберігається у фондах Державного архіву Волинської області та Острозьукого державного історико-культурного заповідника), а також актовий матеріал Луцького гродського суду дозволяють інакше представити походження цього визначного шляхетського роду. Згідно з реконструйованим у XVII ст. генеалогічним деревом родом Глуських, яка зберігається в острозькій частині архіву Єло-Малинських2, останнім носієм прізвища Глуський був Григорій, згаданий востаннє 1510 р. як брацлавський підстароста3. Далі 482 спадкоємцями Глух стають жінки роду: дочка Григорія Глуського-Богуміла (в першому шлюбі за Богданом, сином київського владики; в другому – за Станіславом МедведемЗалеським) і його онука Богдана Богданівна (заміжня за Стефаном Достоєвським). У 1567 р. Богуміла Медвідь (уроджена Глуська) продала Михайлу Єло-Малинському частину своєї родинної маєтності, а перед 1585 роком вдова по Михайлу Богдана Овдотя Єло-Малинська купила ще частку Глух у Богдани Достоєвської4. Відтоді поселення Глухи належали роду Єло-Малинських. В подальшому один із синів Михайла – Василь Єло-Малинський – 1590 р. домігся королівського привілею на обсадження міста і відтоді колишнє село перейменовується на Новий Малин5. Отже, Новомалин (колишні Глухи) відомий у XVII-XVIII ст. як родове помістя Єло-Малинських придбане цією родиною порівняно пізно і назване на честь первісного родового маєтку Малин. Таким чином, Олефіра слід вважати родоначальником роду Глуських, але аж ніяк не Єло-Малинських. Генеалогію Єловичів – прямих предків Єло-Малинських – документально починають перші носії цього прізвища – Гринко (Гринько) і Єско (Єсько), які згадуються між 1464 і 1488 роками6. Ні про їхні сім’ї, а тим більше про батьків інформації не лишилося. За документом 1465 р. старший брат Гринько продав свою, відділену від Єсьчиної, частку села Долотче на Острожчині князеві Іванові Василевичу Острозькому. Як свідки брати неодноразово ставлять свої підписи на актах купівлі-продажу нерухомості в Луцькому повіті, в якому, ймовірно, проживали. В пізніший час до нащадків Гринька чи Єська можна віднести п’ять носіїв прізвища Єлович, які 1528 р. вписалися до реєстру русько–литовського війська: Федір, Юхно з сином Андрієм, Дашко, Грицько7 . У єдиного з них – Грицька, після імені відсутнє прізвище Єлович, натомість проставлено власницьке топографічне іменування – Букоємський (власник с.Букойма). Згаданий у цьому реєстрі Андрій Юхнович Єлович (він же Куневський) належав до молодшого покоління і був племінником Федорові, Дашкові і, можливо, Григорієві. Відомо, що Дашко Єлович мав дочку Уляну та двох синів – Михайла і Сокола. Уляна Дашківна вийшла заміж за князя Василя Івановича Велицького, представника згодом здрібнілої та вигаслої князівської родини8. У середині 1570-х рр. Мартин Велицький, син Василя та Уляни, відпродав дядькам по матері свій дідичний маєток Велицьк, який відтоді, разом з іншими ближніми поселеннями, на кілька століть переходить до родини Єло-Малинських9. Власне, сини Дашка – Михайло і Сокол першими почали дописувати до свого прізвища приставку «Малинські». А це означає, що ще до середини XVI ст. поселенням Малин уже володіли два або навіть три покоління роду.